Асенізатори суспільства

35

Я журналіст. Відкладіть на хвилинку гнилі помідори і тухлі яйця. Буквально на хвилинку! Ну, так, сама винна — молода була, дурна, хотіла стати «асенізатором товариства», а поруч не виявилося осудної людини, яка б вчасно вилив на голову відро холодної води… Що вже тепер, що сталося, те сталося.

Живу в провінції. Це означає, що можу працювати або у двох провладних газетах, або в чотирьох багатотиражки. Телебачення є, але у мене, на жаль, не модельна зовнішність, а там потрібна «картинка», «підставка під мікрофон» для бадьорого рапорту про успіхи місцевої влади. Намагаюся вибрати найменше зло — співпрацюю з найбільш «лівим» (за мірками нашого краю) виданням. Категорично не пишу про політику. Намагаюся писати про людей та…

Господи! Як же мало залишилося на світі нормальних, адекватних людей! Практично кожне інтерв’ю починається з відповідного питання: «А чому я? А ви міністерство поставили до відома, що буде публікація про нас? Я обов’язково хотів би це віднімати, показати колегам, порадитися з начальством…» І така преамбула — тільки початок. В ході інтерв’ю обов’язково буде маса застережень «це між нами, тільки не для друку». Потім респондент буде довго кобениться і відмовлятися від фотосесії. Потім йому (саме йому: мужики чомусь патологічно ревниво ставляться до того, як їх зловив об’єктив) потрібно надати декілька варіантів ілюстрацій, і всі вони будуть «типове не те». Потім буде вичитування тексту і сакраментальне: «Я цього не казав, що ви тут понаписували!» Вмикаєш диктофон, даєш прослухати дослівно процитований шматок і отримуєш не менш одіозне: «Ви мене не так зрозуміли».

А потім ваш «герой» буде правити текст, включаючи ваші запитання. І на виході ти отримаєш огидну за якістю писанину, щось середнє між інструкцією по використанню коловороту і набором відомих штампів від геноссе Полыхаева…

Дякую, що вислухали. Мені вже легше. До екзекуції готова — пали, хлопці!