Электрочревовещание

43

Ще в школі я почав працювати звукарем. Виступають люди різні: безголосі, гаркаві, тихі. Особливо добивали школярки: «Ні фіга ти не вмієш, я займаюся вокалом, а ти мій голос псуєш!» Ну так, звичайно, а ще я псування слух собі і оточуючим, які терплять твої верески не в такт. Одна з таких дівчат вирішила заспівати дуетом зі своєю однокласницею, лауреаткою багатьох конкурсів. Довелося у цієї співачки мікрофон робити набагато голосніше і додавати сильний ревер — тільки так вдалося врятувати пісню.

Крім проблем з талантом у школі була проблема з апаратурою (а точніше небажанням директора віддавати новий пульт і колонки), через що я регулярно працював паяльником. Влітає як-то завуч з панікою на обличчі: особливо розумні таланти від’єднали провід від колонки методом «відірвати нахрен» (дроти прикручивались намертво, і просто так їх не було від’єднати). Що робити — пішов припаювати роз’єм, промучився більше години. Злий і втомлений (всі звалили додому, а я все ще в школі), розуміючи, що дроту хана та до виступу його не зробити (потрібен був паяльник з тонкою голкою і зачистка контактів), посилаю до завуча діру за новою апаратурою.

З-за спини чую: «А може, просто примотати кінці до колонки і заграє?» Не замислюючись, хто це, видаю: «В жопу собі кінці засунь, а я харчування пущу — може, й заграє». Виявилося, син директора. Нову апаратуру принесли і встановили протягом години, а стару я полагодив пізніше. Кажуть, працює досі. Але ось син директора на мене досі дивиться косо, коли я приходжу відвідати вчителів.