Історія про мрію. Памятаю, як моя свекруха суворо вимовляла своєю веселою 80-річної сестри…

80

Її відповіді я аплодую стоячи і зараз

Пам’ятаю, як моя свекруха суворо вимовляла своєю веселою вісімдесятирічної сестрі за те, що та в три дні здійснила раптово спалахнула мрію: поміняла сумний старий білий унітаз на неземної яскравості і блиску — бірюзовий…
Ну, типу, куди під старість років таке баловство, марнотратство, і розпуста.
Та не зніяковіла, і очікуваний сором не впала.
Її відповіді я аплодую стоячи і зараз:
— Знаєш, Ніно, навіть якщо мені судилося буде рівно один раз посидіти на цьому троні, я не стану думати, що купівля себе не виправдала! Вона виправдала себе вже тоді, коли я від душі веселилася в господарському, де красені-консультанти показали мені бразильський карнавал поштовхів! І я не збираюся збирати собі на смерть, тому що хто-небудь та закопає, а ось просри своє життя, скопидомя, і дотримуючи всі правила, можна і мимо унітазу. Тому — пішла ти в ж@пу!
Ні, це не було грубо, друзі мої.
Це було просто і зрозуміло.
Жити, поки живеться.
Виконувати бажання — поки бажається.
Любити — поки любиться, ось так треба.
А то нудить вже від цілей, мотивацій, «кращих версій з шкіри вылезших себе самих», тупих марафонів за єдиним для всіх щастям.
Щастя — всередині.
Там же, де і свобода.
І тільки щасливі цією свободою люди розуміють, що занадто серйозно з цим життям не можна.
Автор — Ліля Град