Цукорниця

2


Багато хто розповідає про батьків. Я теж вирішила розповісти пару слів. Просто Так. Тому що на мене нахлинула ніжність…
Я дуже люблю своїх батьків, а вони мене. Як то з дитинства у нас склалися дуже теплі стосунки, яких на жаль не було у моїх однокласників і друзів. Я завжди могла розповісти мамі з татом свої секрети і не отримати у відповідь насмішку або засудження. А для підлітка адже це важливо, гормони, вибухи емоцій, всі справи, самі знаєте))
В якомусь там кошлатій році, так в 2005 чи що, я була в класі 5 або 6. В родині ніколи не було великих грошей, але кишенькові гроші я отримувала справно, хоч і маленькі.
Наближався 8 Березня, для мене було важливо зробити мамі подарунок, адже вона буде рада і буде посміхатися.
Поняття не маю, чим я керувалася, але чому те, тодішньої мені дрібної пятиклашке, прийшло в голову, що мамі потрібна красива цукорниця. Я хз,що за логіка.
Але грошей на жаль вистачало на звичайну пластмасову. Синьо-фіолетове. Гарний був колір. Мама звичайно посміялася, але подарунок радосто прийняла, дитина ж заморочился (хехе)
Минуло багато років, закінчила ВУЗ, поїхала працювати в інше місто. Мої батьки вже старенькі. На чергових вихідних приїхала в гості до них, сидимо, п’ємо з мамою чай. І тут помічаю цю цукорницю, я вже про неї й забула. Вона була вже старою, якийсь пожеваной.
— мам, викинь ти вже це страховисько, що їй років в обід, купи нормальну красиву,- сказала я.
-тато не дозволяє її викидати,- зітхнула мама.
-чому?
-ну як це, ти ж старалася, вибирала, подарувала від душі, шкода каже, все ж від донечки. Стоїть і стоїть, їсти не просить.
Не знаю чому, але я розплакалася. Сиділа, пила чай і лила сльози. І посміхалася дурною щасливою посмішкою.
Так і стоїть та цукорниця, страшна як атомна війна, зате мила серцю…
Бережіть батьків!