В сімї не без виродків

60

Раз вже пішла така п’янка, то… Здрастуйте, я «колишній» дитина. Але хочу трохи описати ситуацію з іншого боку. Я не буду ділити родичів на «мам-тат-вітчимів». Я хильнула горького з усіх боків. Я просто хочу нагадати, що є люди, а є виродки. Різною мірою, слава богу, але все-таки.

Моя наївна мама вийшла заміж в 21 рік по великій любові і після трьох років залицянь, які навіть у жіночих романах рідко зустрінеш. На руках носив, пилинки здував, квіти оберемками, дефіцитні подарунки на зразок скриньки дитячого мила дарував. Не смійтеся, в ті часи це було як смарагдове намисто піднести. М’ясо бачили раз в місяць, а милися господарським, в лазні. У 22 народилася я. І тут з’ясувалося, що тато був абсолютно впевнений: бідних євреїв не буває, тому він вимагав терміново купити окрему квартиру, а краще разом з дачею і машиною. Після того, як йому показали, що в нашій родині живуть на саму звичайну зарплату і золота в підполі немає, тато прийшов в лють. Почав бити маму, тещу і, якщо вдавалося, то і тестя. Мама подала На розлучення після того, як в реанімації опинилася вже я, потрапивши під гарячу руку. Минуло 30 років, перш ніж тато якось прийшов привітати мене з днем народження. В якості самого цінного подарунка, після власне народження на світло, промимрив щось на кшталт: «Напевно, я був неправий, і можна було якось інакше вирішити той конфлікт…» Прогрес. Без жартів, для тата це як зізнатися у вбивстві Кеннеді. Жодного разу не винен, але, мабуть, життя могло скластися й інакше.

Мама від такого нелегкого життя трохи зсунулася на нервовому грунті і до 15 років мене регулярно колотила. Особливо за те, що я зовні дуже була схожа на тата. Будь-які негативні прояви списувалися на татові гени, будь-які позитивні ігнорувалися або знецінювалися. Не те щоб я мала якісь теплі почуття до папи, але відчуття безпорадності мене буквально поїдало — ну що можна зробити зі своєю натурою, 50% і правда яскраво виражених генів татові. Про мамині риси мені досі у відкриту говорять, що їх у мене немає, взагалі, зовсім, і бути не може. Просто тому що. Ну немає в мені хорошого і гідного. Коли я виграла свою першу олімпіаду, на мене наорали, що по літературі будь-який ідіот зможе, коли запросили в шкільний хор солісткою, заборонили, адже тільки дурепи співають, іди займися справою, а коли я здала нормативи КМС серед юніорів, мене лаяли останніми словами і в підсумку забрали з секції, тому що з такими плечима я заміж не вийду. Продовжувати можна нескінченно. Простіше резюмувати: мені забороняли і мене перекроювали просто тому, що я — це я. Незалежно від того, добре чи погано я щось робила.

Перший вітчим з’явився, коли мені було 6. Думаю, мама його вибрала просто від відчаю — в самоті люди не живуть довго і щасливо, а тягнути маленьку дочку, яка дратує навіть тим, що дихає, та ще й регулярно хворіє, дуже складно. Щоправда, пробув він з нами недовго. Виніс з хати все, що не було прибите цвяхами, через півроку після весілля. На мене дивився як на порожнє місце, але хоч не бив. Через ще пару років помер від раку, хоча якщо б не від раку, то ще через пару просто б згорів від передозування.

Коли мені було 12, мама зважилася на третій шлюб. І цього разу вона таки витягла щасливий квиток: цей вітчим не пив, не курив, був професійним спортсменом і навіть працював охоронцем. Правда, це був зовсім нещасливий квиток для мене. Цей дядько дуже сумував за армійськими буднями, а особливо по тому, як був дідом. І якщо мама закривала очі на його постійні істерики з приводу того, що тапочки стоять на сантиметр лівіше, ніж він хоче, то мені було зовсім несолодко. Можна сказати, я з тугою згадувала той час, коли принижувала мене тільки мама. Тепер їх було двоє. Через рік після появи нового вітчима, я втекла до бабусі з дідусем, тому що жити в казармі виявилося дещо проблематично. Мені дозволялося носить тільки косу, розчісуватися тільки на балконі або на вулиці, взимку в під’їзді. На кухню дозволялося заходити лише після дорослих, і якщо вітчим йшов на зміну пізніше, ніж зазвичай, я залишалася без сніданку, так як його дратувало, що я «страшно гукаю тарілками». Будь-яка крихта або порошинка викликала дику лють — є дозволялося тільки над раковиною, а мити посуд треба було під час їжі. Тобто доїла перше — миєш тарілку, тільки потім їж друге. Зі своєї кімнати я боялася виходити навіть в туалет, а після 21:00 це і зовсім заборонялося, хоч обделайся там. Ну, хто був в армії, трохи в курсі. Останнє, що я не змогла витримати і втекла, була спроба затягти мене в ліжко.

У певному сенсі, мені навіть пощастило. Половина моїх однокласників регулярно приходили до школи голодними, з синцями, переломами, або не приходили, а лежали в травмі, або були покарані домашнім арештом, пролітаючи не тільки повз екскурсій, але й контрольних, за пропуски яких отримували «незадовільно» і в підсумку нові синці від батьків, як рідних, так і не дуже. Втім, як-то мій вітчим обмовився, що для поїздок на картоплю він майже все шкільне дитинство провів в такому ж положенні. Картопля і залізна дисципліна — наше все.

Власне, що я хочу сказати: є люди, а є нелюди, і не важливо, яка у вас ступінь споріднення.