Всім сестрам по сережках

38

Здравствуйте, я викладач зі стажем до 5 років і досвідом роботи в різних місцях. Від звичайній сільській державної школи до пафосної приватної та індивідуального репетиторства. І я задовбали. Задовбали мене батьки дітей та їх якісь абсолютно міфічні уявлення про те, як потрібно правильно викладати.

Я не буду зосереджуватися на проблемах виховання і вседозволеності у сучасного покоління дітей. Щиро сподіваюся, що це тимчасовий, перехідний етап від радянської «стройовий» школи до школи нової гуманістичної, де не буде пресингу особистості з боку вчителя, але й учнів не будуть налаштовувати: «Так вчитель тобі — ніхто, і слова зайвого не сміє сказати!» Не буду говорити про перекладання обов’язків по вихованню з батьківських плечей на плечі викладачів. Тут будь-яка адекватна людина розуміє, що це абсурд. Я хочу звернути увагу на священну корову під назвою «індивідуальний підхід до кожного учня», яка ніби-сферична і у вакуумі дуже правильна і потрібна, але на практиці не реалізується, від слова «зовсім». Здавалося б, народ у нас хоча б школу закінчував і знає основи математики, а піди ж ти, деякі речі до цих пір не очевидні всім.

Розглянемо детальніше.

Звичайна державна школа. Клас — близько 30 осіб. Урок триває 45 хвилин + 10 хвилин стандартний перерву. Якщо розглядати індивідуальну роботу, то на кожного учня припадає близько півтори хвилини. Це на повторення попереднього матеріалу, пояснення нової теми, рішення завдань і вправ по новій темі і запис домашнього завдання (а додатково ще і перевірку попередньої домашки). Ефективно? Жодного разу ні. Затримувати дитину після уроку для «індивідуального підходу»? Знущання над дитиною, якій, взагалі-то, треба відпочити і переключити мозок за час невеликої перерви. Затримуватися вчитель після всіх занять? Знущання вже над викладачем: йому ніхто ці години не оплатить, а якщо з кожним учнем займатися ще додатково індивідуально, зі школи можна вийти до 8 вечора. Куди ефективніше працювати з усіма разом з більш-менш придатного загальним шаблоном: можна встигнути і тему дати, і вправи пояснити, і домашку записати. Максимум індивідуального підходу — пояснення і обговорення виконання завдання, коли учень виходить відповідати до дошки (не більше пари хвилин), та ще коли всі виконують вправи, а викладач прогулюється між рядів і перевіряє, підказуючи і додатково пояснюючи, якщо потрібно.

Приватна пафосна школа. Клас відчутно менше — 15-17 осіб. Та ще й діти вихованіші, як мінімум в тому плані, що не лізуть битися один з одним, коли викладач зробив крок за межі класу. Урок так само 45 хвилин плюс перерва 15. На кожну дитину по 3 хвилини, плюс, якщо на пару хвилин затриматися з ним на перерві, не так вже й страшно. Час, який можна виділити учня індивідуально, з підходом от особисто під нього, збільшується, але ефективність все ще прагне до нуля. Можна встигнути підказати що-або злегка заплуталося учневі, але зовсім не розуміє навчальний матеріал або пропустив кілька попередніх тим, чи ще щось подібне, навряд чи допоможеш.

Гурток або яке-небудь навчальний заклад типу музикалки або художки. Загальні заняття в групах близько 10 осіб. Урок 45 хвилин, після уроку інших занять може не бути, тому що затримка на пару хвилин некритична. В середньому на учня йде близько 5 хвилин — це вже якийсь мінімум для адекватного індивідуального спілкування, а додаткові пара хвилин після уроку знову ж таки не критичні. В цілому, може вийти до 10 хвилин індивідуального спілкування, вже можна що-небудь швидко пояснити з тим самим горезвісним індивідуальним підходом.

Приватне групове заняття, 2-3 людини і 45 або 60 хвилин, в залежності від запитів батьків. Від 15 хвилин і більше на кожного. В принципі, навіть в ситуації, коли група дітей нагадує лебедя, рака і щуку, можна розв’язати без втрати ефективності процесу навчання.

Ну і приватне індивідуальне заняття. 45 або 60 (знову ж таки, залежить від запитів батьків) хвилин особисто на вашої дитини. Думаю, пояснення зайві.

Я не сперечаюся, що індивідуальний підхід у навчанні — принцип дуже правильний. Але реалізуємо він тільки в індивідуальному або наближеному до нього навчанні. І це не чийсь злий умисел, профнепридатність або небажання працювати, а об’єктивна закономірність. У викладача звичайної державної школи не те що немає можливості його застосовувати, у нього немає навіть часу його шукати. У викладача приватної — теж не особливо. Хоча він, безумовно, в більш вигідному становищі. Про яке-небудь індивідуальному підході на постійній основі можна говорити тільки тоді, коли група не більше 10 осіб.

Тому, дорогі батьки, будь ласка, не задалбывайтесь і не задалбывайте нас, вчителів, своїми теоретично правильними, але на практиці абсолютно не реалізованими вимогами. Гарного навчання вашим дітям!