Я жінка, я не хочу нічого вирішувати

39

Йдемо по незнайомому місту. «Куди підемо? Направо чи наліво? До італійцям або до греків? В музей або на кораблику кататися?» Як хочеш, любий. Тому що, коли ми будемо сидіти в поїзді на зворотному шляху, ти будеш зітхати: «Треба ж! З дитинства мріяв покататися на кораблику, а ти весь час — в музей, музей… Що ми там не бачили…» Або: «Блін, як мене нудить від цих спагетті! А адже поруч такий непоганий грецький ресторан був…» Так що доводиться не вирішувати, а — вгадувати, що б тобі, дорогий, хотілося.

Дзвонить з роботи: «Рибки тобі принести?» Тут ось треба акуратніше. То порадувати хоче, то «перевіряє на вошивість». «Не треба, дорогий, будинки всього повно, я вже приготувала обід. Ти ж сам казав, що до кінця місяця економимо». Вгадала! А ось інший раз повертається похмурий, не розмовляє, дметься весь вечір. Питаєш — нуль на масу. Вночі вже, після ґрунтовного допиту, який можна було замінити набагато більш приємними речами: «Задовбали зі своєю економією! Риби хотів, риби! А ти!..»

Дорогий, я тебе люблю (після 6 років спільного життя — як в перший день), інакше б мені було пофіг, що ти там незадоволений. Що? Куди мені хочеться в наступний раз, за кордон або до друзів у гості? Ох, навіть якось і не знаю, вирішуй сам!